Дж. К. Ролінґ пильно дивиться на тебе. Відчуваєш її погляд? Вона читає твої думки за допомогою своїх Ролінґ-променів.

 — З огляду на його оточення потрібне було б надприродне втручання, щоб він мав твої моральні принципи.

«Мокова крамниця» виявилася чудернацькою маленькою крамничкою (дехто навіть сказав би милою), схованою за овочевою яткою, що притулилася за крамницею магічних рукавичок, що розміщувалася в провулку, що виходив від бічної вулиці алеї Діаґон. На превелике розчарування, крамарка виявилася не зморщеною прадавньою гаргарою, а знервованою молодою жінкою в побляклій жовтій мантії. Саме зараз вона пропонувала суперкапшук із моки QX31, що приманював наявністю водночас і невиявних чар подовження, і розширюваного горлечка, завдяки чому в нього можна було втиснути й великі речі, хоча загальна місткість однаково залишалася обмеженою.

Гаррі наполягав був одразу, найперше піти сюди — наполягав настільки сильно, наскільки вважав можливим, щоб не спричинити підозр у професорки Макґонеґел. Йому потрібно було якнайшвидше покласти дещо до капшучка. Йшлося не про мішечок ґалеонів, що їх професорка Макґонеґел дозволила забрати з «Ґрінґотсу». Йшлося про всі ті ґалеони, що їх Гаррі нишком запхав до кишені, впавши на купу золотих монет. Це справді сталося випадково, а втім, Гаррі ніколи не відмовлявся від можливостей…​ Хоча це й було спонтанним вчинком. Відтоді він незграбно носив мішечок дозволених ґалеонів поруч із кишенею штанів, щоб дзеленчання долинало нібито з правильного місця.

Він досі не знав, як саме перемістить інші монети до капшучка без того, щоб його викрили. Нехай це і його власність, проте однаково вкрадена. Самовкрадена? Автопоцуплена?

Гаррі відвів погляд від суперкапшука з моки QX31, що лежав на прилавку.

 — Можу я трохи поекспериментувати? Щоб переконатися, що він працює, ем, надійно? — він широко розплющив очі, надаючи обличчю виразу дитячої, грайливої невинности.

Звісно, після десяти перекладань мішечка з монетами до капшучка, засування в нього руки́, шепотіння «мішечок золота» й виймання мішечка професорка Макґонеґел відійшла й взялася розглядати інші товари, а крамарка повернула голову, щоб спостерігати за нею.

Гаррі кидав мішечок золота до капшучка лівою рукою. Правою, що зʼявлялася з кишені, напружено стискаючи золоті монети, він сягав до капшучка, випускав утримувані ґалеони й (з шепотом «мішечок золота») витягав мішечок. Потім мішечок повертався до лівиці, щоб та знову вкинула його в капшучок, доки правиця рухалася назад до кишені…​

Професорка Макґонеґел зиркнула на нього раз, проте Гаррі зумів не заклякнути й не здригнутися, тож вона, видавалося, нічого не помітила. Хоча з дорослими, що мають почуття гумору, неможливо бути певним. Знадобилося три ітерації, щоб виконати заплановане. Він прикинув, що зумів вкрасти в самого себе приблизно тридцять ґалеонів.

Гаррі підвів голову, витер піт із чола й видихнув:

 — Цей, будь ласка.

Легші на пʼятнадцять ґалеонів (ціну двох чарівних паличок, як виявилося) і важчі на один суперкапшук із моки QX31 Гаррі й професорка Макґонеґел пробилися до виходу. На дверях зʼявилася рука й помахала їм на прощання, випнувшись у такий спосіб, що Гаррі аж трохи замлоїло.

А потім, на жаль…​

 — Ти справді Гаррі Поттер? — прошепотів старий, одна величезна сльоза котилася по його щоці. — Ти ж не брехатимеш про таке, чи не так? Бо подейкують, буцімто насправді ти не пережив смертельне прокляття, а тому ніхто про тебе більше не чув.

Схоже, маскувальне закляття професорки Макґонеґел не зовсім ідеально діяло проти досвідченіших користувачів магії.

Професорка Макґонеґел поклала руку на плече Гаррі й виштовхала його до найближчого провулочка, щойно до неї долинуло «Гаррі Поттер». Стариган задибав за ними, та принаймні видавалося, що ніхто більше його не почув.

Гаррі обміркував питання. Чи був він справді Гаррі Поттером?

 — Я лише знаю, що розповідали мені інші. Я ж не памʼятаю, як народився, — він легенько торкнувся лоба рукою. — Я маю цей шрам, скільки себе памʼятаю, і мені казали, що мене звуть Гаррі Поттер, скільки я себе памʼятаю. Втім, — замислено провадив далі Гаррі, — якщо існують ґрунтовні підстави, щоб припускати існування змови, то не бачу, що могло б завадити комусь просто знайти іншого сироту й виховувати його в переконанні, нібито він є Гаррі Поттером…​

Професорка Макґонеґел роздратовано затулила обличчя рукою:

 — Ви викапаний батько, Джеймс, яким він був протягом першого року навчання в Гоґвортсі. І я можу засвідчити на підставі самого лише характеру, що ви споріднені з Карою Ґрифіндору.

 — Вона також може брати участь у змові, — зазначив Гаррі.

 — Ні, — тремким голосом заперечив чоловік. — Вона має рацію. У тебе мамині очі.

 — Гм-м, — Гаррі насупився. — Гадаю, ви також можете бути в цій змові…​

 — Годі, містере Поттер.

Старий підняв руку, ніби хотів доторкнутися до Гаррі, проте потім опустив її.

 — Я просто радий, що ти живий, — пробурмотів він. — Дякую тобі, Гаррі Поттере. Дякую за те, що ти зробив…​ Тепер я облишу тебе.

І його ціпок повільно постукав далі, поза провулок, головною вулицею алеї Діаґон.

Професорка напружено й похмуро огледілася. Гаррі й собі автоматично озирнувся, проте вкритий старим листям провулок видавався порожнім, а на перехресті з алеєю Діаґон виднівся лише самотній перехожий, що швидко проходив повз.

Нарешті професорка Макґонеґел, здавалося, розслабилася.

 — Це було негоже, — тихо мовила вона. — Я знаю, що для вас це все нове, містере Поттер, однак люди справді турбуються про вас. Будь ласка, будьте добрішими до них.

 — Їм не варто, — дещо гірко зауважив Гаррі, втупившись собі під ноги. — Маю на увазі, турбуватися про мене.

 — Ви врятували їх від Відомо-Кого. Як вони можуть не турбуватися?

Гаррі поглянув на суворе обличчя пані відьми під гостроверхим капелюхом і зітхнув:

 — Гадаю, даремно сподіватися, що для вас бодай щось значитиме фраза фундаментальна помилка атрибуції.

 — Даремно, — підтвердила професорка зі своїм чітким шотландським акцентом. — Проте поясніть, містере Поттер, якщо ваша ласка.

 — Ну…​ — протягнув Гаррі, доки намагався вигадати, як описати цей конкретний термін маґлівської науки. — Припустімо, ви прийшли на роботу й побачили, як ваш колега гамселить свій стіл. Ви гадаєте: «Напевно, він дуже злобна людина». А колега згадує, як дорогою на роботу хтось штовхнув його в стіну, ще й нагримав на нього. «Таке розізлило б будь-кого», — думає він. Коли ми дивимося на інших, то бачимо риси характеру, що пояснюють їхню поведінку. Та коли дивимося на себе, то бачимо обставини, що пояснюють нашу поведінку. Історії людей мають внутрішній сенс для них, зсередини, проте нам не видно попередніх подій їхнього життя, вони не майорять за ними в повітрі. Ми бачимо людей лише в одній ситуації, але не якими б вони були за інших обставин. Отже, фундаментальна помилка атрибуції полягає в тому, що ми пояснюємо незмінними, сталими рисами те, що було б краще пояснити обставинами й контекстом.

Існували деякі винахідливі досліди, що це підтверджували, проте Гаррі не збирався розповідати настільки докладно.

Брови відьми сховалися за крисами капелюха.

 — Гадаю, я розумію, — повільно промовила професорка Макґонеґел. — Проте як це стосується вас?

Гаррі копнув цегляну стіну провулка досить сильно, щоб відчути біль у нозі:

 — Люди вважають, що я врятував їх від Відомо-Кого, адже я якийсь великий воїн Світла.

 — Той, хто зможе перемогти Темного Лорда…​ — пробубоніла відьма сповненим дивної іронії голосом.

 — Так, — Гаррі розривали роздратування й прикрощі. — Ніби я знищив Темного Лорда тому, що володію якоюсь незмінною, сталою рисою — знищувач-Темних-Лордів. Мені тоді було пʼятнадцять місяців! Я не знаю, що трапилося, проте вважаю, що це повʼязано, як то кажуть, із непередбаченими зовнішніми обставинами. І, безперечно, не має нічого спільного з моєю особистістю. Людям начхати на мене, вони навіть не звертають уваги на мене, вони лише хочуть потиснути руку поганому поясненню, — Гаррі зробив павзу й подивився на Макґонеґел. — А ви знаєте, що відбулося насправді?

 — У мене зʼявилося припущення…​ — сказала професорка Макґонеґел. — Власне, вже після зустрічі з вами.

 — І?

 — Ви взяли гору над Темним Лордом, адже ви ще жахливіший за нього, і пережили смертельне прокляття, адже ви страшніший за саму смерть.

 — Ха. Ха. Ха. — Гаррі знову копнув стіну.

Професорка Макґонеґел хихикнула:

 — Тепер ходімо до крамниці мадам Малкін. Боюся, що увагу привертає ваш маґлівський одяг.

Дорогою вони натрапили ще на двох доброзичливців.

«Мантії від мадам Малкін» мали непідробно нудну вітрину: буденна червона цегла й прості чорні мантії за скляними вікнами. Не мантії, що сяяли, змінювалися чи крутилися, чи випромінювали дивні промені, які наче пронизували одяг і лоскотали тіло, а лише звичайнісінькі чорні мантії. Це все, що можна було побачити крізь вікно. Розчахнуті й підперті двері ніби демонстрували, що всередині немає жодної таємниці, нічого приховувати.

 — Я відійду на декілька хвилин, доки з вас зніматимуть мірки для мантії, — сказала професорка Макґонеґел. — Ви не заперечуєте, містере Поттер?

Гаррі кивнув. Він сам палко ненавидів купувати одяг і не міг дорікнути старшій відьмі тим, що вона поділяла це почуття.

Паличка професорки Макґонеґел ковзнула з її рукава й легко торкнулася голови Гаррі:

 — Я знімаю затьмарення, адже треба, щоб мадам Малкін чітко вас бачила.

 — Е-е…​ — Гаррі це дещо непокоїло: він досі не звик до всього цього гарріпоттерства.

 — Я відвідувала Гоґвортс разом із мадам Малкін. Навіть тоді вона була однією з найстриманіших людей, що я знала. Жодна волосина на її голові не ворухнеться, навіть якщо сам Відомо-Хто зайде до її крамниці, — голос Макґонеґел набув ностальгічних і схвальних ноток. — Мадам Малкін не надокучатиме вам і не дозволить цього іншим.

 — А куди ви йдете? — запитав Гаррі. — Просто на випадок, ну знаєте, якщо щось станеться.

Макґонеґел подивилася на Гаррі суворо.

 — Я йду туди, — вона вказала на будівлю з іншого боку вулиці, що мала деревʼяне барильце замість вивіски. — І куплю чогось випити, мені це зараз вкрай необхідно. Ви зніматимете мірки для своєї мантії, нічого більше. Я незабаром повернуся й перевірю, як ви, і очікую, що крамниця мадам Малкін досі стоятиме на місці, у жоден спосіб не охоплена полумʼям.

Мадам Малкін виявилася метушливою старою жінкою, що не проронила ані слова про Гаррі, забачивши шрам на його чолі, й кинула виразний погляд на помічницю, коли та зібралася щось бовкнути. Мадам Малкін дістала набір жвавих клаптиків тканини, що звивалися й, схоже, слугували вимірювальними стрічками, та заходилася вивчати, з чим їй доведеться працювати.

Поруч із Гаррі стояв хлопчик із блідим загостреним лицем і надзвичайно класним білявим волоссям, що, здавалося, відбував останні стадії того ж процесу. Одна з двох помічниць Малкін оглядала біловолосого хлопця й мантію з шаховим візерунком на ньому. Подеколи вона торкалася краю мантії своєю паличкою, і та затягувалася чи ослаблювалася.

 — Привіт, — озвався хлопчик. — Теж до Гоґвортсу?

Гаррі міг передбачити, куди ця розмова от-от заведе, і після невеличкого нападу роздратованости вирішив, що треба й міру знати.

 — Святі небеса, — прошепотів Гаррі. — Не може бути, — він розширив очі. — Ваше…​ імʼя, сер?

 — Драко Мелфой, — трохи спантеличено відповів той.

 — Це справді ви! Драко Мелфой. Я…​ Я ніколи не думав, що матиму таку честь, сер, — Гаррі шкодував, що не може зронити сльозу. Інші цієї миті вже зазвичай починали плакати.

 — О, — Драко дещо збентежився, а тоді його губи розтягнула самовдоволена посмішка. — Добре зустріти когось, хто знає своє місце.

Одна з помічниць — та, що, видавалося, впізнала Гаррі, — приглушено гигикнула.

Гаррі не вгавав плескати язиком:

 — Я щасливий, що зустрів вас, містере Мелфой. Просто невимовно щасливий. І відвідувати Гоґвортс того самого року, що й ви! Це сповнює моє серце співом.

Йой. Останнє речення вдалося дещо чудним, ніби він фліртував із Драко, чи що.

 — А я радий дізнатися, що до мене ставитимуться з належною для родини Мелфоїв повагою, — відбив удар другий хлопець з усмішкою, якою найвищі королі могли обдаровувати найнижчих зі своїх підданих, якщо ті були вірними, хоч і бідними.

Е-е…​ Прокляття, Гаррі не міг вигадати наступну репліку. Ну, всім кортіло потиснути Гаррі Поттерові руку, отже…​

 — Коли примірювання одягу завершиться, сер, чи зволите ви потиснути мені руку? Нічого не зможе перевершити цю подію сьогодні, ба ні, цього місяця, протягом усього мого життя насправді.

Білявий хлопець пильно подивився на нього у відповідь:

 — І що ж ти зробив для Мелфоїв, щоб заслужити право на таку послугу?

«О. Треба скористатися цим вивертом на черговому охочому потиснути мені руку, безперечно». Гаррі схилив голову.

 — Ні-ні, сер, я розумію. Вибачте, що попросив. Честю для мене радше буде чистити ваші черевики.

 — Авжеж, — кинув інший хлопець. Його жорстке обличчя трохи помʼякшало. — Скажи мені, до якого гуртожитку, на твою думку, тебе розподілять? Я, звісно, обовʼязково потраплю до Слизерину, як до того мій батько, Луціус. А твоє місце, гадаю, у Гафелпафі. Чи серед ельфів-домовиків, можливо.

 — Професорка Макґонеґел вважає, — Гаррі соромʼязливо усміхнувся, — що я найбільш рейвенкловська людина з усіх, що вона колись бачила чи про кого чула в легендах. Настільки, що навіть сама Ровіна порадила б мені частіше бувати надворі, хай що це значить, і що я, безсумнівно, опинюся в Рейвенклові, хіба що капелюх кричатиме занадто голосно й ніхто не зможе розібрати ані слова, кінець цитування.

 — Овва, — злегка вражено вихопилося в Драко Мелфоя. Він задумливо зітхнув. — Твої лестощі були чудовими, принаймні мені так здалося, хай там як, ти згодився б і для Слизерину. Зазвичай так плазують лише перед батьком. Сподіваюся, що інші слизеринці підлещуватимуться до мене тепер, коли я в Гоґвортсі…​ Гадаю, це було хорошим знаком.

 — Власне, — Гаррі кашлянув, — вибач, я й гадки не маю, хто ти взагалі такий.

 — Ой, облиш! — хлопець аж не тямився від розчарування. — Чого ж ти тоді так поводився? — його очі розширилися від раптової підозри. — І як це ти можеш не знати про Мелфоїв? І що це за одяг на тобі? Твої батьки що, маґли?

 — Двоє з моїх батьків померли, — Гарріне серце защемило. Але якщо вже так це формулювати: — Двоє інших моїх батьків — маґли, саме вони мене виховали.

 — Що? Хто ти?

 — Гаррі Поттер, радий знайомству.

 — Гаррі Поттер? — роззявив рота Драко. — Той самий Гаррі…​ — він раптом обірвав себе.

Запанувала недовга тиша.

А потім із радісним ентузіазмом:

 — Гаррі Поттер? Той самий Гаррі Поттер? Боже, я завжди хотів зустрітися з тобою!

Дівчина, що обслуговувала Драко, видала звук, ніби задихається, проте не зупинила роботи й підняла руки Драко, щоб обережно зняти картату мантію.

 — Стули пельку, — запропонував Гаррі.

 — Можна взяти в тебе автограф? Ні, зажди, спершу я хочу світлину з тобою!

 — Стули-пельку-стули-пельку-стули-пельку.

 — Я такий щасливий, що зустрів тебе!

 — Згори в полумʼї і згинь.

 — Але ж ти Гаррі Поттер, славетний рятівник чаклунського світу! Герой для кожного, Гаррі Поттер! Я завжди хотів стати таким, як ти, коли виросту, бо тоді я зможу…​

Драко замовк на півслові із застиглим від цілковитого жаху обличчям.

Високий, біловолосий, стримано елегантний у чорній мантії найвищого ґатунку. Одна рука стискала ціпок зі срібним держаком, що скидався на смертельну зброю вже хоча б тому, що був у цій руці. Очі роздивлялися кімнату байдужим поглядом ката, людини, для якої вбивство не було ані болісною, ані спокусливо забороненою, а лише звичною, наче дихання, річчю.

Ось який чоловік щойно пройшов крізь відчинені двері.

 — Драко, — мовив цей чоловік тихо й дуже розлючено, — що ти таке кажеш?

За частку секунди співчутливої паніки Гаррі вигадав рятівний план.

 — Луціус Мелфой! — роззявив рота Гаррі Поттер. — Той самий Луціус Мелфой?

Одній із помічниць Малкін довелося відвернутися до стіни.

Спокійні очі вбивці розглядали його:

 — Гаррі Поттер.

 — Це така, така честь — зустріти вас!

Темні очі розширилися, смертельну загрозу замінив приголомшений подив.

 — Ваш син мені все про вас розповів, — просторікував Гаррі, ледь усвідомлюючи, що зринає з його язика, лиш би говорити якомога швидше. — Проте, авжеж, я знав був про вас усе й раніше, усі знають про вас, великого Луціуса Мелфоя! Найшанованішого з усіх випускників гуртожитку Слизерин. Я сам збираюся спробувати потрапити до Слизерину лише тому, що чув, що ви навчалися там дитиною…​

 — Що ви таке мелете, містере Поттер? — почувся майже крик ззовні крамниці, і професорка Макґонеґел залетіла секундою пізніше.

На її обличчі був настільки щирий жах, що Гаррі автоматично розтулив рота, але потім затнувся на нічого-сказати.

 — Професорко Макґонеґел! — вигукнув Драко. — Це справді ви? Я так багато чув про вас від батька, навіть думав спробувати зробити так, щоб мене розподілили до Ґрифіндору, бо тоді я зможу…​

 — Що?

Це Луціус Мелфой і професорка Макґонеґел заволали в бездоганному унісоні, стоячи пліч-о-пліч. Їхні голови повільно повернулися в дзеркальному русі, щоб подивитися одне на одного, а потім обоє відскочили в протилежні боки, ніби виконували синхронний танець. Луціус раптово схопив Драко й виволік його з крамниці.

Запала тиша.

У лівиці Макґонеґел тримала невеличкий келих, який у забутті з поквапу перехилила набік. Краплі алкоголю падали до крихітної калюжки червоного вина, що була зʼявилася на підлозі.

Професорка Макґонеґел широкими кроками перетнула крамницю й зупинилася навпроти мадам Малкін.

 — Мадам Малкін, — спокійно запитала вона. — Що тут зчинилося?

Мадам Малкін тихо розглядала її чотири секунди, а потім розреготалася. Вона припала до стіни, важко дихаючи від сміху, і цим наче дала волю обом своїм помічницям, одна з яких впала на коліна й руки на підлогу й істерично захихотіла.

Професорка Макґонеґел повільно обернулася й обдарувала Гаррі дуже холодним поглядом:

 — Я залишила вас самого на шість хвилин. Рівно на шість хвилин, містере Поттер.

 — Я лише трохи пожартував, — запротестував Гаррі, доки звуки істеричного сміху поруч не вгавали.

 — Драко Мелфой заявив у присутності свого батька, що хотів би потрапити до Ґрифіндору! Трохи пожартувати недостатньо, щоб зробити таке! — професорка Макґонеґел зупинилася, щоб перевести дух. — Яка частина фрази «зніміть мірки для мантії» прозвучала як «будь ласка, накладіть закляття “Конфундус” на цілісінький всесвіт»?

 — Він був у ситуативному контексті, у якому ці дії мали внутрішній сенс…​

 — Ні. Не пояснюйте. Я не хочу знати, що тут сталося, ніколи. Хай яка темна сила живе всередині вас, вона заразна, а я не хочу скінчити, як бідолашний Драко Мелфой, бідолашна мадам Малкін і дві її бідолашні помічниці.

Гаррі зітхнув. Було очевидно, що професорка Макґонеґел наразі не готова слухати обґрунтовані пояснення. Він подивився на мадам Малкін, що досі сміялася біля стіни, на двох її помічниць, що тепер обидві впали коліньми на підлогу, і, нарешті, на власне обплутане вимірювальними стрічками тіло.

 — Я ще не завершив примірювання одягу, — приязно сказав Гаррі. — Чому б вам не повернутися й не випити ще?